ua3.info | Український жіночий героїзм. Дослідження

Новини

Український жіночий героїзм. Дослідження

18 Июн 2019 ⋅ Ваш отзыв

Український жіночий героїзм… Вперше над цією темою я задумалась на початку українського відродження 80-90 років, коли почула з уст відомого у Львові і дуже шанованого мною священика о.Ярослава Тихого таку фразу: “Всюди, де важко й небезпечно, попереду були жінки”. Отець розвивав цю тезу, починаючи від часів Ісуса Христа, акцентував на тому моменті, коли розп’яли Ісуса Христа. Апостоли, вражені й налякані, зачинились у скритому приміщенні, боячись можливих переслідувань щодо себе, здавалося, що справа Ісуса Христа загинула, що все пропало, відступило перед жорстоким злом… І у цей важкий момент саме жінки, жінки-мироносиці, не злякались, а пішли вперед, пішли виконувати те, що вважали своїм обов’язком. І саме їм ангел сповістив благу вість…

Споглядаючи під таким ракурсом на історію України, бачимо на всіх її сторінках яскраві ілюстрації жіночого героїзму.

З найдавніших переказів і легенд докнязівського періоду доходять до нас відомості про прадавнє жіноцтво України: Либідь, сестру засновників Києва, Доброгніву, дочку київського посадника Уліба, княгиню Ірину Аскольдову та інших. І завжди перекази підкреслюють, що цим жінкам були притаманні мудрість і мужність. У часи, коли багато народів оспівували лише жіночу красу своїх дочок, українські легенди й літописи відзначали героїзм і патріотизм, притаманний українському жіноцтву.

Упродовж всієї багатовікової нашої історії можемо побачити величні постаті жінок героїчного духу, які захоплювали сучасників, прославляли наш народ та служили надихаючими прикладами для наступних поколінь. Якою небувалою на свій час жінкою була княгиня Ольга, яка зуміла зберегти і зміцнити велику державу, знайти, зрозуміти та вказати майбутнім поколінням вірний шлях до Бога, а тим самим до майбутнього в контакті із Всевишнім Творцем!

Протягом тисячоліття вшановує наш народ пам’ять про Ольгу – княгиню Русі-України, названої під час св.Хрищення Оленою.

“Була вона християнським предтечею Руської землі, Як рання зірка перед приходом сонця, — читаємо в першому українському літописі “Повість врем’яних літ”, — немов місяць уночі; її життя так ясніло між невірними людьми, як перлина в болоті, бо люди ще не були обмиті святим Хрищенням. А вона обмилась у святій купелі й зняла з себе гріховну одежу старого Адама, і зодягнулася в нового -– у Христа. А ми скажімо їй: “Радій, руське пізнання Бога, початку нашого примирення з ним! Вона перша від Русі ввійшла в Царство Небесне, і її прославляють сини Русі як свою володарку, бо вона і після смерті молить Бога за Русь-Україну”.

Отак написав чернець Нестор (1056—1114) про Ольгу – дружину володаря Київської держави Ігоря, матір князя Святослава й бабуню св.Володимира.

А ми задумаймось, яку мудрість і мужність треба було мати, щоб повернути у ті давні часи колесо історії, щоб зробити перший крок української нації по шляху християнства… І зробила його українська жінка!

То ж як не гордитись, що її Вселенська Церква визнала святою, як не уповати на її приклад та опіку?

А жінка іншої епохи та відмінної долі – Настуся Лісовська, легендарна Роксоляна. Хіба це не героїзм, потрапивши (не по своїй вині) у полон, не бути безмовною рабинею, а змусити себе поважати, прислухатись до її порад у вирішенні найважливіших проблем тогочасної політики? Хіба це не переконлива перемога українського інтелекту над цілим східним світом? На жаль, ми ще дотепер сприймаємо Роксоляну як якусь легендарну й легковажну, а не історичну постать, дотепер нехтуємо знати, як захоплено фіксували у своїх документах тогочасні політики та наступні історики її розум і політику.

Бурхлива козацька доба – відродження знівеченої ворогами української державності, породила цілу плеяду гордих, незрівнянно сміливих, дійових жінок. Це ж вони після загибелі чоловіка держали цивільне життя й господарку країни, виховували нових героїв, а коли треба було, боронили батьківські оселі.

Так з часів козаччини до нас пробився промінь яскравого подвигу Олени Завісної, дружини сотника Михайла Завісного, коменданта замку містечка Буші на Поділлі. Коли у 1654 році польське військо під командуванням Степана Чарнецького намагалось приступом взяти замок, коли поліг у нерівному бою її чоловік, Олена Завісна, не зважаючи на пропозиції здаватись та обіцянки ґарантувати всім оборонцям життя, підпалила порохівню й висадила у повітря себе, своїх дітей та рештку оборонців, при тому знищила і багато ворогів.

Роздумуючи над роллю жінки в боротьбі за національну незалежність, зокрема в часи козаччини, Ганна Чикаленко-Келлер писала:

“У той час козацька старшина та й самі козаки провадили войовниче життя, обороняючи кордони перед чужими наїзниками. Жінки часто мусили йти з чоловіками в похід. Навіть брати участь у боях. Борючись разом з чоловіками за свободу своєї держави, жінки того часу проявляли енергію та силу характеру. У відсутності чоловіка українська жінка проявляла самопевність, вміла дбати про себе та свою сім’ю. Вона брала участь у політичному житті. Засідала в сеймі й виступала на віче, брала участь у судових процесах…”

В епоху багатолітнього поневолення України різними окупантами (Східної – Московією, Західної – Австро-Угорщиною та Польщею) кращі дочки України не корилися, вони нарівні з патріотами-чоловіками включились у битви не криваві, але не менш важкі і небезпечні – битви за наші права на нашій землі, за збереження своєї окремішності та самобутності мови і культури.

Своєю доброчинною діяльністю, активною працею на ниві просвітництва українка утверджувала себе і свою націю. Громадянський подвиг українських жінок у боротьбі за виживання української мови та народних традицій може бути прикладом для всіх жінок світу.

На цей раз жінки взялись за гострі пера. Могутньо лунали голоси Олени Пчілки, Марко Вовчок, Ганни Барвінок, Ольги Кобилянської, Христі Алчевської, Уляни Кравченко, Марійки Підгірянки, Костянтини Малицької, Ольги Дучимінської та багатьох інших. Багато українок віддало найкращі роки життя для розвитку української літератури, всупереч неймовірних цькувань всього, що українське, чи то з боку російського царизму чи від польської шовіністичної держави. Щоб творити у той час і творити для української справи, немало треба було мужності, та українським жінкам ніколи її не бракувало.

Найяскравішим світочем серед воїнів пера і думки була Леся Українка. Знаменно, що день її народження співпадає із нашим Святом Героїнь, Леся Українка і жіночий героїзм є нероздільними поняттями!

Фізично делікатна Леся своєю поезією сміливо бичує можновладців, стоїть на варті знедолених, закликає до боротьби в ім’я правди і справедливості на землі. Її заклична поезія неповторна, пристрасна, захоплююча. В той час не було поета, який би так, як вона, чітко і рішуче визначав мету боротьби за щастя і свободу людства. Леся – “єдиний мужчина” у тогочасній поезії, за визначенням І.Франка. Її поезія стала зразком для цілого ряду поетес – борців за волю народу.

Продовжуючи цю героїчну традицію, Костянтина Малицька, яка друкувалася під багатьма псевдонімами, зокрема як Віра Лебедова, закликала:

Гей, у бій ставаймо разом
Грудь при груди до ряду!
Кров, життя не жаль віддати
За народ, за Вітчину!
Гей, у «Січі», товариство!
Кличе сурма кошова!

Хай воскресне запорожців
Давня слава та грімка…
Разом, браття, під прапор наш
Най нас клич його веде.
Тільки смілі туг не знають,
Тільки смілих воля жде.

А устами своєї героїні Нулі із оповідання «Задля рідного слова» Костянтина Малицька стверджує: «Нині нічия пролита кров не виборе нам кращої долі, але й нині Вітчизна кличе жертви, та жертви праці. Це також жертва. Задля неї треба зректися не одної приємності в житті, віддати свій час і гріш для добра земляків. Треба багато вчитись і працювати, бо лише в науці, у суспільному труді й пожертвуванні одиниць — наша сила і краща будучність».

Хіба не актуальні й сьогодні ці слова? Та вдумаймось, чи всі ми керуємось такими настановами, чи поступаємо хоч трохи героїчно на своїх життєвих місцях?..

А наші славні попередниці подавали чудові приклади героїчного і жертовного служіння рідному народові. Більшість українських письменннць, особливо в першій половині ХХ століття, працювали народними вчительками, дбаючи про освітнє й духовне підняття своєї нації. Переборювали при цьому не лише скрутні матеріальні обставини, значно гірші за сьогоднішні нестатки, а й інтенсивне цькування й переслідуваня антиукраїнськи настроєної державної влади.

Варто лише згадати долю Катрі Гриневичевої. Ця дівчина, яка виросла у заможній спольщеній родині і до вісімнадцяти років навіть не знала української мови, коли усвідомила свою національну приналежність та збагнула всі кривди, яких зазнавав український народ в умовах польської держави, постановила собі подальшим своїм життям спокутувати «свій гріх» перед власним народом. І робила це героїчно. Ідеями українського патріотизму були пройняті всі художні твори цієї письменниці, назвичайною самопожертвою і самопосвятою була виповнена її педагогічна діяльність. Заможне спольщене суспільство, родина, давні приятелі відвернулися від неї, насміхалися із неї та її матеріальних нестатків Адже перед нею, добре освіченою вчителькою, яка осмілилась кинути виклик шовіністичній польській політиці, закрилися всі двері до державного вчителювання та заробляння на своє прожиття.

Всі удари долі вона сприймає як кару за минулі гріхи і готова нести важкий життєвий хрест. В час першої світової війни вона їде у Гмінд — невелике поселення у болотах Долішньої Австрії, куди уряд зігнав на час війни українських селян з усіх куточків Галичини, боячись, що вони можуть стати на бік Росії. Фактично, тим прирік їх на вмирання від голоду і хворіб. Там Катря Гриневичева працювала вчителькою баракової школи. У подібні табори смерті, щоб допомогти народу у його стражданнях, йшли кращі сили тогочасної української інтелігенції. Ставали сестрами милосердя, учили дітей, писали листи і скарги, надавали першу необхідну допомогу. Катря Гриневичева ранки проводила в школі, а решту дня — в бараках, серед людей і їхнього горя. Вона постійно інформує часопис «Вісник визволення України» про нечувані злочини в таборі, знущання, заперечення будь-яких прав людини і про геноцид, у якому уряд вправляється над українським народом. Вона також висилає М.Возняку свої новели, нариси і статті про Гмінд для публікації у «Літературно-науковому віснику». Ці матеріали сколихнули весь світ. Під тиском громадськості Гмінд закривають, людей звільняють. Чи це не подвиг Катрі Гриневичевої?

Небачений у світі героїзм проявляли українки в добу визвольних змагань українського народу в період Першої Світової війни та боротьби за Українську державу.

Геройськими подвигами прославились українські дівчата–січовички, які, не вагаючись, стали поруч чоловіків на прю з найбільшим ворогом українства – московською навалою.

Видатною історичною реальністю стала жіноча чота Січового Стрілецтва. Активність і героїзм українських дівчат, що створили жіночу бойову одиницю і гідно пройшли крізь випробування Першої Світової війни були воістину унікальними. Австрійські газети відзначали, що це перші жінки у бойових формаціях Європи. А було їх немало – 33 — у сформованій ще до війни жіночій чоті УСС-ІІ.

Олена Степанівна, Софія Галечко, Гандзя Дмитерко, Василина Ощипко, Олена Кузь, Павлина Михайлишин… Ці та інші жіночі імена пробиваються до нас із тих важких, але героїчних днів. Жінки – стрільці та санітарки — витримали пекло бою під Маківкою, про яке читаємо у спогадах очевидців таке:

«…а їм відповідала гора стовпами землі. В стовпах цієї маси були столітні, потрощені на тріски смереки, від мільйонів літ нерушане каміння, а між тим — людські руки, голови, ноги – людське м’ясо. Здавалось, гора рухається, дихає пеклом. Змагалися дві сили… Серед страшних вибухів, що підіймали вгору чорні стовпи диму і землі, серед пронизливого свисту куль, мін і шрапнелей невідступно перебувала Олена Степанівна і ін… Знайомі кожному стрільцеві дівчата. Із санітарними сумками через плече, безстрашні, швидкі, рішучі. Всюди їхня поява зміцнювала надію на життя. Попри те, що шансів залишитися живими у тому вогненному пеклі майже не було… За два дні останніх боїв Маківка вся була вкрита трупами… ».

Після цього бою Олена Степанів та Софія Галечко були нагороджені срібними медалями хоробрості. Для Олени Степанів це була вже друга нагорода. Першу бронзову медаль вона одержала 10 листопада 1914 р. як провідник стежі. Неодноразово пробиралася зі стрільцями у вороже запілля, і завжди вдало й без втрат поверталися з цінними розвідувальними відомостями. Про героїнь-січовичок складали пісні, наприклад:

Хто то там іде і перід веде? Диво, це наші дівчата.
Личко як мак, кругом козак, душа стрілецька завзята.
Не цілуйте їх – на війні це гріх, ви приберіть їх квітками.
Слава тим жінкам,
Славним козачкам між січовими стрільцями!

Згадуючи військові дії 1914—1918 років та участь в них українських жінок, пам’ятаймо, що тоді, вперше після тривалої відсутності української держави та українського війська, Україна творила свою власну армію, із добровольців, не з примусу.І відразу зголошувалися молоді жінки й дівчата, які покидали рідні домівки, затишні аудиторії задля того, щоб служити загальноукраїнській справі.

Олена Степанівна, Софія Галечко, Ганна Дмитерко та інші – яким героїзмом і самовідданою любов’ю до України освітили вони свої імена. Їхні героїчні життєписи можуть бути благодатним матеріалом для художньої творчості, для захоплюючих “бестселерів”, до яких так тяжіє молодь, але яких наразі ніхто не творить на нашому героїчному матеріалі.

Якось навіть моторошно ставити запитання: а чи сьогоднішня молодь, навіть та, що служить чи навчається у військових структурах, керується такими ж почуттями? Чи готова захищати Незалежну Україну?

Героїка національно-визвольних змагань 1914—1919 рр. надихала до чину й наступні покоління. У 1920 р. виникає УВО ( Українська Військова Організація ). у ній особливо відзначається Ольга Басараб, яка раніше разом з Оленою Степанів організовувала в 1914 році згадану жіночу чоту УСС, і яка все своє коротке життя посвятила боротьбі за здобуття української держави. Закінчивши своє життя мученицькою смертю в польській тюрмі, Ольга Басараб стала символом нескореності й героїзму українського жіноцтва.

І мабуть, саме такий приклад надихав на боротьбу наступні покоління. Особливо багато послідовниць її появилося у напружені дні Другої Світової війни і повоєнних літ, коли численні когорти патріотів України намагались у час боротьби двох окупантів позбутися їхнього ярма. У відчайдушному спротиві встановленню нової комуністичої влади гинуло чимало українських патріоток, але гинули не як безвольні пасивні жертви, а як герої, які і смертю своєю утверджували торжество національної ідеї.

Ліга Українських Жінок кількаразово проводила академії, присвячені учасникам славнозвісного “Процесу 59-ти”, де з трепетом згадували юних нескорених львівських студенток, які з гордим викликом зустріли смертні вироки, вони не плакали, не благали ворога про пощаду, а лише турбувалися, щоб достойно прийняти смерть та змогти кликнути “Слава Україні!”

Та все ж, ще далеко не всім відомо про цей процес, про цю знаменну сторінку нашої історії. Коли у 1939 році Галичина була окупована новою, большевицькою владою, так званим “визволителям” прийшлось зустрітися із надзвичайною стійкістю і мужністю галицької патріотичної молоді. Особливо виділялося галицьке студенство, яке, позбувшись тотальної полонізації та агресивного польського шовінізму, піднялося утверджувати національні українські ідеї.

Та це не входило в плани нового окупанта. Для утвердження влади страху і знищення націоналізму в 1940—1941 роках було здійснено широку хвилю репресій щодо молоді, переважно студентів львівського університету, та було підготовлено сенсаційний політичний процес, відомий під назвою “процесу-59-ти” (його ще називали процесом Другої Екзекутиви ОУН). На ньому судили 59 молодих патріотів, серед яких було двадцять двоє (22) дівчат. Їх звинувачували у приналежності до ОУН. Перед процесом було тривале, більш як 4-місячне слідство, що відзначалося використанням характерих для радянського “правосуддя” методів терору і катувань, приниження людської гідності обвинувачених. Та не вдалося принизити гідність молодих патріотів. Під час слідства виявилося, що переважна більшість підсудних відкрито декларувала свою патріотичну антирадянську позицію. Тому процес було проведено у закритому режимі, і він не набув широкого розголосу, оскільки поведінка підсудних не надавалася для радянської пропаганди. І хоч вирок суду був по-пролетарськи прямолінійним і строгим – 42 обвинувачених, в тому числі 11 дівчат, було засуджено до розстрілу – переможцями на “Процесі 59-ти” вийшли молоді українські патріоти.

В архівах НКВД навічно зафіксовані докази палкого патріотизму і надзвичайного героїзму учасників цього процесу. Серед них – імена українських героїнь: Ганни Боднар, Наталі Винників, Олени Волошин, Марти Грицай, Ірини Зубач, Володимири Ковалюк, Дарії Коверко, Люби Комар, Людвиги Малащук, Ірини Пик,Олени Столяр та інших.

Та найбільш масовим став жіночий героїзм у національно-визвольних змаганнях ОУН-УПА, які розгорнулися в роки Першої Світової війни і тривали ще протягом багатьох років радянської влади. І хоч після завершення війни та новітнього переділу Європи стало очевидним, що не було в той час надії на самостійну українську державу, для формування українського національного світогляду, для утвердження державницької мрії про власну державу і, зрештою, для наглядного й остаточного доведення, що собою являє комуністична тоталітарна система, ця боротьба мала неоціненне значення. Тоді ж виявилася національна еліта західно-українських земель, гордістю української нації є славні герої і героїні УПА – безпрецедентного військового формування в історії воєн та члени підпільної ОУН.

Тільки героїчний дух населення західно-українських земель зміг створити армію, яка не підкорилась ворогам всіх мастей і дала приклади небувалого стоїцизму і посвяти тисяч борців за волю. У цій боротьбі масово були задіяні жінки, і вони яскраво демонстрували свої різнобічні таланти, мужність, виносливість і нескореність. Українські підпільниці були розвідницями, зв’язковими, бійцями та ідеологами. Назавжди залишаться в народній пам’яті імена Катрусі Зарицької, Богдани Світлик, Галини Дидик, Олександри Паєвської та багатьох інших.

Зрештою, наших нескорених жінок-політв’язнів подивляв і дотепер подивляє весь світ. З-під залізної завіси Радянського Союзу донеслась за кордони відомість про жінок, які відбували у тюрмі 25-річний термін ув’язнення, причому, це було в час, коли офіційно у радянському законодавстві вже не існувало такого покарання. Про них довідувалися, переповідали, друкували все, що вдалося дізнатися, обурювалися большевицькою облудою та захоплювалися стійкістю Катерини Зарицької, Галини Дидик, Ольги Ільків і Дарії Гусяк – бо саме вони були тими незламними політв’язнями.

Їхніми слідами, в 60-ті роки ішли когорти нових патріотів, котрі в інших умовах плекали такі ж волелюбні ідеї, так само не могли змиритися з несправедливістю та чужоземним гнобленням… Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Атена Пашко, Ярослава Заневчик –- ці жіночі імена вже широко відомі, а скільки героїчних імен мусимо ще відкрити для себе, запам’ятати, шанувати – і наслідувати їхню принциповість та саможертовність вже у нових, але теж складних обставинах.

Серед шестидесятниць були і ті, хто вже відбув ув’язнення, та не змінив своїх поглядів, не хотів мовчки миритися із злом. Хто з нас не знає нашої славної Ірини Сеник, яка 34 роки свого життя провела по тюрмах і таборах, але не скорилася.

На жаль, про багатьох жінок, які з любові до України жертвували їй свою працю і своє життя, ми ще не знаємо, або знаємо дуже мало. Скільки їх, котрі могли б бути достойними матерями і виховати патріотів України, рішуче позбавляли себе життя, щоб не датись у руки звироднілому ворогові…

Немало прикладів жіночого героїзму маємо на Східній Україні. Історично так склалося, що нашу землю було поділено між різними чужими державами, та український волелюбний дух, українська тяга до справедливості жила в обох розділених частинах українців. Знаємо багато славних жінок із Східної України, перед якими і ми, і наступні покоління, схиляємо голови та на їхніх прикладах маємо вчитися, як мусимо поступати, якщо справді любимо свою Вітчизну і справді бажаємо для неї добра, добра для всіх, добра, основаного на дотриманні законів Божих.

Людмила Старицька-Черняхівська і її донька Вероніка Черняхівська, Харитя Кононенко, Віра Бабенко, Маруся Тарасенко, Олена Теліга, Алла Горська… Їхні імена ніколи не будуть забуті. Та ми зобов’язані повертати із небуття імена всіх незаслужено забутих українських героїнь.

А яким героїзмом було сповнене життя тих, котрі були ув’язнені, вивезені в Сибір, котрі у нелюдських умовах карались, мучились, але не каялись. Ніякі знущання та труднощі не здатні були принизити їхньої гідності, в екстремальних умовах вони не опускались, не деградували, а ще більше поглиблювали свою духовність, гартували свій незнищенний дух.

Славлячи героїнь боротьби, ми не повинні забувати героїзму українських матерів, які в умовах несправедливої, облудливої і безбожної системи зуміли виховати порядних дітей, релігійних і національно свідомих. Саме на них тепер покладає надії Україна, саме вони повинні збудувати Українську Державу такою, за яку боролися наші герої. А це теж боротьба, і вона теж вимагає мужності, самовідданості та певного героїзму.

То ж черпаймо ці якості, відзначаючи славне Свято Героїнь!

І візьмімо собі за спільний обов’язок – популяризувати постаті наших славних героїнь, стараймося знання про їхні достойні діяння доносити до якнайширших кіл наших співгромадян, на їхньому прикладі виховуймо почуття патріотизму, здатність дієво долучатися до перетворення України в могутню, справедливу й щасливу державу.

Лідія Купчик, sprotiv.org